Літературна мова та літературна норма в інтерпретації Івана Франка

Анотація

У статті розглядається концепція І. Франка щодо розвитку та функціонування української мови та її діалектів. На основі праць автора «Літературна мова та діалекти» та «Говоримо на вовка – скажімо і за вовка»  сформовані сучасні погляди на проблему національної та літературної мови. Історико-стилістичний підхід дозволяє комплексно проаналізувати думки Франка щодо ключових мовознавчих понять – літературна мова та літературна норма, а також дотичних до них – діалектна мова, мовне чуття, культура мови та ін. Визначається роль І. Франка в мовних  дискусіях кін. ХІХ ст., зокрема дається оцінка та визначається роль діяча у поглядах на актуальні для сучасників мовознавчі проблеми. Зокрема, місце діалектів у системі мови, динаміка мовних процесів кін. ХІХ –поч. ХХ ст., нові тенденції розвитку лексико-фразеологічного фонду української мови, збагачення стилістичного ресурсу української мови, вплив суспільно-політичних процесів на стан і якість української мови тощо. Автором робиться екскурс в життя і творчість І. Франка, передусім у його наукові зв’язки з В. Ягичем, Я. Колларем, М. Грушевським та ін., що дозволило простежити взаємозалежності у проблемах становлення і функціонування літературної мови Сербії та Хорватії, Боснії та Герцеговини, Чорногорії, Словенії і Македонії. Розгляд «єдиної української мови» для Франка – ключове питання, що аналізується у працях як наукового, так і публіцистичного характеру. Важливо, що і Франко, і його сучасники-славісти, вбачали в єдності мови ментально-національний характер українців, що ілюстровано епістолярною спадщиною науковця та може стати перспективним для подальшого аналізу актуальних проблем української мови.